Херсон °C

Кадри вирішують все. Люди...

---
0

Кадри вирішують все. Люди...24 квітня своє 75-річчя святкуватиме Соболь Леонід Степанович. Спілкуючись з мудрою людиною, в прекрасній фізичній та душевній формі, відразу розумієш, що б не відбувалося навколо – а все залежить від прийнятого тобою рішення…

Колись він, молодий хлопчина зі звичайної родини, своєю наполегливістю та працею зміг вивчитися у медичному виші, зміг не тільки лікувати людей, але й розбудувати лікарню, та й все своє життя присвятити людям. Загального стажу роботи Леонід Степанович має 53 роки, від слюсара-сантехніка до головного лікаря Олешківської райлікарні, голови обласної організації Товариства Червоного Хреста, депутата районної ради 8-ми скликань!

Але найосновніше досягнення – люди, допомога їм…

- Ви народилися в 1944 році. Нелегкий період для українців, взагалі для багатьох людей. Що ви пам'ятаєте зі свого дитинства?

- Я з самої простої сім'ї. Тато працював муляром, мати була домогосподаркою. Було троє дітей, за нами потрібно було доглядати. Була своя корова, без якої ми б не вижили. Десь у 1947 році, коли була голодовка, люди помирали, наша сім'я також би померла, якщо б не знайомий, який прийшов і приніс буханку хліба...Потім почали бігати на поле, брюква там росла, бур'яни, там ми і харчувались... Запам'яталося свято - як їли чорний хліб, намазаний манною кашею. Далі – навчання в Козятинській середній школі №5. Закінчив без медалі, дві четвірки було, по математиці і російській мові.

- Чому вирішили вступити до Кримського державного медичного інституту?

- В 17 років я закінчив школу, до 19 років вже мав два роки стажу. Працювати тоді було нормою (посміхається). Починаючи з шостого класу, кожного літа, по три місяці, я працював. Заробляв на велосипед. Після школи працював слюсарем-сантехніком. Це був Козятин. Взимку там стояли морози по 20 -25 градусів, а потрібно було на вулиці все рихтувати. Був у мене бригадир, який казав, що я розумний хлопець, та не повинен у своєму житті прозябати, потрібно йти вчитись. Він мені сказав: є два інститути, що дають всебічний розвиток, це юридичний і медичний. Мій старший брат вже вчився в медичному інституті на першому курсі. Це був 1963 рік. Я поїхав в Севастополь вступати в приладо-будівний, я ж технар. Але доля вирішила інакше - місто було закрите, потрібно було в Сімферополі перечекати, щоб дали дозвіл на екзамен, а потім приїхати в Севастополь. А мені брат каже: давай в медінститут. Не дуже хотілося, бо знав, що там 20 осіб на одне місце. І тут ми включили природну здібність – домовлятися (посміхається). Ми пішли до ректора інституту. Мій брат мене йому прорекламував, що вже маю стаж, що слюсар-сантехнік... Ректор відразу повів в аудиторію, показав непрацюючі батареї, я розклав все по полицях. Тоді він сказав – іди здавай іспити, не бійся, якщо не вступиш – то працюватимеш рік сантехніком. Я склав іспити, вступив. Спочатку я не був впевнений у своїх силах, для мене медичний інститут, то був якийсь невідомий щабель, я ж технар… Спочатку було дуже важко, але коли на першому екзамені я отримав п'ятірку, то зрозумів, що якщо займаєшся, працюєш над собою, то розум і досвід приходять опісля. Вже на третьому курсі я знав, що хочу стати невропатологом. Закінчив інститут з однією четвіркою, по історії КПСС… Пропонували роботу на кафедрі, але я вирішив поїхати на Херсонщину.

- Чому саме на Херсонщину?

- Коли нас розприділяли, приїхали з усієї країни керівники, котрим потрібен спеціаліст. А я ж на шостому курсі, мені вже 25 років... Сидить комісія, заходжу, дивлюся - одна жінка гарна, щось там посміхається.

Мене запитали, куди я хочу. Відповів, що до тої жінки, а вона приїхала за лікарем в Херсонську область. Ось так пошуткував, але не жалію. Тут склалося все моє життя. Так я пішов в інтернатуру. У 1969 році приїхав в Олешки працювати невропатологом.

- Як складалися ваші перші кроки роботи в лікарні?

- Не давали розслабитись, навантажували по повній. Приходив рано, йшов до дому після дванадцятої ночі. Мабуть, саме через це і став керівником. В мене був індивідуальний підхід до кожного лікаря, до кожної медсестри.

- Керівник так як і зараз, так і раніше, мав бути і психологом, і менеджером, і юристом, і бухгалтером. Як вдавалося бути такою людиною, на що в собі акцентували увагу, як розвивалися?

- Є таке поняття - підбір та розстановка кадрів. Треба відчувати нутром, хто на що здатен. Я виростив дуже велику плеяду лікарів, і головних лікарів, заступників. Мені вдавалося людину відчувати. Думаю, що моє найбільше досягнення після матеріально-технічної ба­зи, яку я зробив для Олешок, це були кадри. Уявіть собі, що на той час, я в столиці СРСР представляв наш район від імені України, як потрібно організовувати охорону материнства, дитинства, на прикладі одного району. Це кадри - районний спеціаліст, районний гінеколог, до кожного потрібен був свій підхід. Я був жорсткий, але не жорстокий. В той же час, якщо я був неправий, я завжди міг вибачитись. Кадри вирішують все, люди... Прийоми, найкраща хірургія, гінекологія... Це все люди, лікарі. Я ж побудував цю поліклініку, і родильний будинок, гінекологічне відділення, інфекційне дитяче, переливання крові, багато там записано.

У 1978 році я став головним лікарем районної лікарні, і був ним по грудень 1995-го. З гордістю кажу, що лікарня під моїм початком збільшила кількість ліжок в 3 рази, як збільшилась і кількість лікарів: від 48-ми до 140 лікарів. Кожен рік приймали молодих спеціалістів по 12-18. Створили раду наставників, молодих спеціалістів з першого дня закріплювали на 3 роки за наставником. Так виростили плеяду… В нашій роботі саме основне - це відношення до людей. Хворі - це не просто люди, вони зі своїми особливостями, зі своїми нервами. Лікар повинен це все витримувати, та навпаки не тільки приймати на себе, а постаратися скоригувати і поведінкою, кожен лікар – це і психолог...

В 1993-1994 роках госпспособом, без жодної копійки державних капітальних вкладень, власними силами і за рахунок підприємств та господарств району, використовуючи можливості економічних важелів НГМ, було проведено капітальний ремонт із заміною комунікацій всіх без виключення медичних відділень та господарчих служб районної лікарні. Нагадаю, що саме цюрупинська районна лікарня під моїм керівництвом в 1990-1994 роках першою на Україні запровадила «Новий господарський механізм» (НГМ) в медичній галузі. Вже тоді разом з районною радою ми об’єднали під одне крило всі медичні заклади району в Цюрупинське територіальне об’єднання. Ця децентралізація дала значну економію бюджетних коштів, покращила керованість і відповідальність медичних працівників на всіх рівнях…

- Дев’ятнадцять років роботи в Червоному Хресту, чому такий вибір? Зрозуміло, що в якійсь мірі робота пов'язувалася з покликанням лікаря, допомогою людям. Чому Вами було прийнято таке рішення працювати там, як проходила робота, що запам'яталось?

- Так, з 1995 по 2014 рік включно я обирався головою Херсонської обласної організації Товариства Червоного Хреста, на цю посаду обирався чотири роки. Причина дуже банальна, по-перше це 19 95 рік, коли я з 1989-го розбудовував, робив модель, розраховував, як ефективно працювати, а потім в країні понеслась оптимізація, реструктуризація. Чинив опір системі десь з рік. Не скоротив ні одного лікаря, ні одної послуги, зуби в лікарні ставили безкоштовно. Це деяких злило, хотілось же все зруйнувати, перевести все на гроші.... Я 25 років будував ось ці території лікарні, кожне друге дерево посаджене своїми руками. Всі бордюри, цей асфальт, капітальний ремонт, який робив у 1993 році. Весь район, всі господарства, всі працювали на лікарню. Тож «реструктизувати» мене не вмовили, вирішив чесно дивитися людям. Без роботи я не міг, запропонували мені теж не найлегше – Червоний Хрест. Саме гірше в Україні у нас Червоний Хрест був тільки у Херсоні і Білозерці. На той час взагалі у 17 районах області він був відсутній. Взявся. Об'їздив райони, зустрічався з керівниками районів, підбирав кадри. В результаті через два роки в кожному районі, в кожній школі, в кожній сільській раді була первинна організація Червоного Хреста. У кожному районі працювали медичні сестри. Я свою функцію як обіцяв, зробив. Червоний Хрест - це дуже цікава робота. Він надає медичну допомогу, соціальну, побутову, матеріальну і психологічну підтримку. Вдалося від 8-10 тисяч людей, одиноких та пристарілих взяти під свою опіку, та надати комплекс послуг. По результатах роботи обласна організація Червоного Хреста ввійшла до чільної десятки. Практично з нуля була створена мережа червоно-хресних, медико-соціа­льних центрів і кімнат, запрацювала патронажна служба. В складі котрої діяли більше 100 дипломованих медичних сестер милосердя та більше 400 підготовлених волонтерів Червоного Хреста. Так ми змогли надавати значну допомогу малозабезпеченим громадянам, ми взяли під опіку хворих на туберкульоз. На той час наша служба повністю забезпечила хворих на дому ліками, соціальним супроводом…

- П’ятдесят років живете в Олешках, 8 разів вибиралися в Олешківську райраду. Це певно довіра людей, як Вам працювалося в райраді, як відпрацювалась довіра? Щоб Ви порадили депутатам райради нинішніх скликань?

- Це трохи складніше питання. З самого початку районна рада довіряла депутатам. У нас не було постійного спікера, у нас періодично кожен вів сесію. І тоді вже не було адмінресурсу, голосували так, як говорив розум.

Колегіальність і терпимість до другої думки людини – це основне в такій роботі. Різні люди, різні думки. Навіть невіглас, самоупереджена людина, може виступити, кинути якусь зернину. Якщо їм дати виговоритись... У мене було таке золоте правило, коли я був головним лікарем, сміялися над мною - що я тут порадився, та я вирішив. Так, я вирішую, я беру на себе відповідальність.

Я все ж таки з 44 років – 40 років перший керівник, не заступник, а перший керівник, всі за тобою, а попереду нікого. Ти повинен сам вирішувати, але опираючись на думки людей. Завжди був готовий вислухати. Треба вислухати, а потім самостійно прийняти рішення, щоб бути відповідальним за нього. Я вважаю, що голова районної ради, повинен більше брати на себе відповідальність, а депутати – розуміти, що роблять все для тих людей, що їх обрали. І що за їх рішення потрібно відчитатись перед людьми, щоб далі дивитись в очі… Це основне у житті...

Спілкувалася Тетяна Дергачева

Олешківський вісник

Loading...

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии

Вопрос: 2+2
Ответ: