Кожна жінка – це весна, мати, берегиня, трудівниця. Перед нею вклоняються, нею захоплюються, її кохають. Жінок у світі багато, і у кожної своє розуміння про щастя. Проте, найголовніше, щоб жінка завжди залишалася жінкою.
Журналістам випала нагода познайомитися з чудовою жінкою, неперевершеною господинею, матір’ю, яка виховала шестеро чудових дітей, матір’ю трьох синів, справжніх патріотів, які на Сході країни захищають рідну землю від агресора.
До кімнати ввійшла гарна, спокійна, усміхнена, з добрим настроєм жінка – Поліна Іллівна Бабаскіна. Від неї віє душевним теплом та доброзичливістю.
У невимушеній розмові Поліна Іллівна розповіла про своє життя, про своїх п’ятьох синів та доньку, про те, як у радгоспі працювала водієм вантажівки…А ще у 2013 році Поліні Іллівні було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
Свою розповідь жінка розпочала словами: «Я щаслива людина. Я люблю людей і люди мене люблять».
- Я проста жінка, українка, із села. В мене п'ять хлопців та дівчинка. Чоловік мій помер, коли не було мені і шестидесяти років. Ми пропрацювали разом 23 роки у радгоспі. Я працювала водієм, спочатку на «ГАЗ-51», а потім перевчилася і почала перевозити людей. Що я хочу сказати - тяжко було. Але виростила діток, хлопці в мене хороші. Двоє синів – учасники бойових дій, повернулися зі Сходу, один ще знаходиться в гарячих точках…, - зі сльозами на очах розповідає Поліна Іллівна. - Він вже пройшов дві ротації, сказав, що хоче ще на контракт. Це добре, що хоч дзвінки є. Як почую новини, що там було позавчора шість ранених, а він не відповідає, я хвилююся. А потім він говорить, що не було як телефонувати, а хіба ж мати спала - мати не спала. Краще б, аби у мене було 10 дітей, ніж ця війна…, - тремтячим голосом говорить жінка.
Поліна Іллівна нині проживає у Олешках, у своєму господарстві тримає корову. Каже важко одній, проте розлучатися з нею не хоче. Розповідає, що має клопоти зі здоров’ям та планує оформити субсидію, бо невеликої пенсії на все не вистачає. У свої 68 років продовжує водити стареньке авто. Діти виросли, кожен має власну родину, господарство.
- Діти мої інститути не закінчували, проте виросли порядними та чесними людьми, мають робітничі професії. Хлопці, хто шофером працює, є тракторист, електрик, а донька закінчила медколедж, працює в реанімації в Херсоні. По можливості приїжджають, допомагають. Я небагато живу, але знаєте, я не скаржуся, я задоволена життям. У свій час дуже хотіла їздити на автомобілі, воджу авто і зараз. Я поїхала в Херсон, закінчила водійські курси. Прийшла в радгосп, з чоловіком на одній машині працювала. Машину берегла як саму себе: ніколи її не перевантажувала, вчасно міняла мастило. Шини в мене подвійну норму працювали. Я помаленьку їздила, щоб зберегти їх. Мені говорили: «Чого ти так тихенько їздиш?»
Я кажу: «Щоб на людей дивитися, а вони на мене. Ось так і жили. Все витримала, думаю і далі витримаю», - розповідає Поліна Іллівна.
На своєму віку жінці довелося і шоферувати, і куховарити для робочих, і в дитячому будинку працювати. Крім того, ще і виховувати велику родину. Дітей своїх виховувала у любові та дружбі. У сім'ї було прийнято допомагати старшим і піклуватися один про одного. Тож і сьогодні батькам радить виховувати дітей у злагоді, любові та поважати своїх батьків. Поліна Іллівна переконана, щоб діти виросли працьовитими і порядними людьми, їм потрібно прищепити почуття відповідальності в родині. На цьому почутті було побудовано життя в родині. Поліна Іллівна має свій рецепт щастя.
- Рецепт простий – це любов до дітей, до України. Я ніде не їздила, нічого не шукала. Я ж Вам кажу - я українка і все.
І як мати, яка виховала синів-патріотів своєї країни по-жіночому й по-материнськи розповіла про свої мрії:
- Про що я мрію? Я мрію, щоб швидше закінчилася війна, щоб всі хлопці були вдома. Щоб ми жили так, як жили раніше - не проводжали та не хоронили своїх дітей.
Ось така вона звичайна українська жінка, справжня героїня нашого часу, мати – героїня, мати синів-патріотів.
Світлана Шендрик