Херсон °C

Про закоханих лікарів з лікарні Карабелеша

Новости » Общество
0

Закоханим у життя, чоловіка чи жінку, професію, дітей. Бо кохання - це чарівне почуття, яке здатне творити дива, коли захлинаєшся від ніжності, бажання творити добро і приємні речі.

Сьогоднішня розповідь про сім’ю медиків Панових, з якою зустрілися напередодні Дня Святого Валентина. Тетяна Вільгельмівна працює завідуючою кардіологічного відділення, Віталій Васильович – завідуючим проктологічного відділення лікарні ім..Є.Є.Карабелеша. Обоє заслужено отримали високі звання «Заслужений лікар України». Вони лікують людей і часто саме від них хворі отримують своє право на останній шанс вижити і радіти життю здоровими. Але, це лише верхівка високої гори їх спільного життя як професійного, так і сімейного. Бо яких би життєвих перипетій не зазнавала людина, які б перешкоди не долала, як би не страждала - завжди вона знаходить прихисток і розраду в сім’ї, де її підтримують, розуміють, співчувають.

Віталій, уродженець Черкаської області, але жив і навчався в Асканія Нова Чаплинського району на Херсонщині, Тетяна ж і народилася і виросла також у Чаплинському районі. А от зустрілися молоді люди в одній групі на першому курсі Кримського медичного інституту.

Обравши професію медика, вони старанно вчилися, набували практичного досвіду. Зокрема, Віталій вже зі студентства брав участь в операціях різного рівня складності. Пліч-о-пліч навчалися 5 років, а щоб не розлучатися на 6-му, коли студентів розділяють за спеціальностями, вирішили поєднати свої долі та одружилися.

У 80-х роках приїхали у Херсон і почали трудову діяльність у лікарні Водників: він – хірургом, вона – кардіологом. Як вважає подружжя з 41-річним стажем, зайнятість в одній сфері допомагає у спільному житті. Особливо у перші роки професійного становлення не треба було пояснювати про складності на роботі – обоє приносили додому історії хвороб і заповнювали їх. З часом ця потреба минулася, а взаєморозуміння з пів слова отримало справжній гарт, залишилося і з кожним днем укріплює свої позиції.

«Без сім’ї немає щастя на землі», - твердить народне українське прислів’я. Ми не уявляємо свого життя без рідних людей, які завжди готові зігріти нас теплом і ласкою, любов’ю, бажанням допомогти й розрадити.Особливо це важливо після напруженого трудового дня.

Хвороба – поняття цілодобове,- розповідає Віталій Васильович Панов.- Навіть будучи вдома, я і дружина завжди готові відповісти на телефонний дзвінок, проконсультувати колег, підказати в тій чи іншій ситуації. Часто доводиться працювати і у вихідні, і у свята. На відпочинок часу обмаль.

Але ми його знаходимо,- додає його друга половинка.- Як тільки приїхали до Херсона подружилися з трьома сім’ями і до цього часу наша компанія разом. Ми дружили і наші діти з їхніми дітьми також. Особливо всі полюбляють збиратися у нас на дачі. Приміром, я дуже люблю трудитися на землі. Мабуть, це передалося від батьків. Я отримую від неї заряд позитиву чи то навпаки - розряджаюся, так би мовити, «заземлююсь».

Кожна людина хоче, щоб його сім'я була щасливою. А що це значить? Мабуть, найбільш проста ознака сімейного щастя - коли хочеться йти додому, коли в сім'ю тягне, коли в ній знаходиш радість, коли дбайливо ставляться одне до одного, коли підтримують та втішають у тяжкі хвилини, і, звичайно, у щасливій родині буквально на кожному кроці бачиш прояв ніжності, доброти, ласки.

Та для цього варто докладати чималих зусиль. Що саме практикується у сім’ї Панових? Ділиться Віталій Васильович.

Як на роботі, так і вдома потрібно залишатися просто людьми. Варто подумки помінятися з опонентом місцями і подивитися на ситуацію його очима. Але у спокійній, виваженій обстановці. Мені дуже поталанило з дружиною. Не знаю як внутрішньо, а от зовні вона часто спокійніша ніж я, не дозволяє собі «випускати пар». А мені треба виплескувати емоції як захист. Бо як красномовно свідчить статистика, у людей хірургічної професії інфаркти та інсульти трапляються у 20 разів частіше, ніж у людей інших професій.

Звичайно, що у стосунках любов – головний фундамент. Але одна сфера діяльності таки допомагає,- знову додає дружина.- У стосунках треба трудитися. І тут не йдеться про лідерство. Лідирує той, хто бере на себе відповідальність за сім’ю, дітей, онуків. Вдячна чоловікові за його надійність у цих питаннях.

Родина Панових досить цікава. Зі своїми сімейними традиціями, повагою до своїх коренів. У Віталія Васильовича батько був потомственним військовим, дивізія якого дійшла до Берліна і брала бункер Гітлера (це задокументовано в архівах), потім ще 7 років був комендантом німецького міста, бо добре знав мову. Мама – операційна сестра, тож у виборі майбутньої професії це зіграло визначну роль.

У Тетяни Вільгельмівни мама була вчителем, а батько 18 років - головою колгоспу. За сумлінний труд нагороджений багатьма державними нагородами.

Дивлячись на приклад своїх батьків Панови і самі живуть так, що бути прикладом для дітей. Бо вважають, що дітей не треба виховувати, слід дбати про своє гідне виховання. І тепер вже перед сім’ями сина і доньки стоїть непросте завдання – стати прикладом для своїх дітей ( у кожного є донечка).

Ще у шкільні роки Віталій Васильович займався у кінно-спортивній секції і став майстром спорту у кінному спорті. Тож, наслідуючи батьків приклад в отриманні адреналіну, син сміливо запропонував йому спуститися бурхливою річкою на каное. І як відмовиш? Власним прикладом…( на фото). Як у роботі, так і в приватному житті чоловік впевнено може ризикнути. Тоді як приходить пацієнт у статусі «безнадійний», його руки творять дива. Хоча хірург вважає, що одні руки «без голови» нічого не варті. Руки – це інструмент того процесу, що відбувається на операційному столі.

Віталій Васильович і Тетяна Вільгельмівна не ведуть облік своїх пацієнтів. За довгу практику їх було дуже багато. Та є впевненість, що імена цих лікарів назавжди залишаться у вдячних серцях врятованих ними людей.

Діти Панових обрали свої, власні, стежки на життєвому шляху і в своїх професіях досягають успіхів. За сімейною традицією в кінці старого року за одним святковим столом зустрічаються вже тепер три сім’ї і кожен розповідає про те, чого вдалося досягнути у році минулому, які плани на рік прийдешній. Це як гра, яка заохочує на хороші справи. І кожному з них є чим гордитися.

А що стосується звання «Заслужений лікар України» сім’я Панових певна, що на нього заслуговує багато дійсно хороших лікарів. Але тут спрацьовує кілька чинників. По-перше, керівництво лікарні має оцінити твої здібності і напрацювання та довести справу далі, так би мовити «до кінця». Пановим пощастило працювати у лікарні тепер вже ім..Є.Є.Карабелеша, де їхній досвід і життєдайна практика оцінена на високому рівні. Завдяки генеральному директору лікарні Аллі Малицькій херсонські лікарі у числі «Заслужених». І повірте, заслужено. Дай Бог і далі отримувати хорошим лікарям такі визнання.

У день закоханих бажаємо всім, щоб кожна сім'я трималася на вірності, довірі, щасті та любові, нехай вся повнота життя заповнить ваші серця, нехай любов'ю іскряться очі, мир і спокій поселяться у ваших душах. А головне, щоб удома вас завжди чекали щирі і люблячі люди! І будьте здорові!

Про закоханих лікарів з лікарні Карабелеша

Про закоханих лікарів з лікарні Карабелеша

 

0 комментариев

Ваше имя: *
Ваш e-mail: *

Подписаться на комментарии

Вопрос: 1+1
Ответ: